Київспецтранс

Блог

Сміттєве королівство. Репортаж зі столичного звалища побутових відходів

Сміттєве королівство. Репортаж зі столичного звалища побутових відходів

Працівники столичного сміттєвого полігону розвінчують три міфи про сміття, розповідають дивні історії про відвідувачів міського звалища і пояснюють, чому в Грибовичах сталося те, що сталося.

Наприкінці травня Україну приголомшила трагедія на сміттєзвалищі в Грибовичах під Львовом. Через пожежу на полігоні стався зсув, в результаті якого під завалами загинули троє рятувальників. Через тиждень полігон продовжує горіти, дітей радять вивезти подалі, а Грибовичі, Львів і село Малехів оголосити зоною надзвичайної події.

Щоб зрозуміти, чому могла статися ця трагедія, а також показати читачам, що відбувається зі сміттям після того, як ми його викидаємо, НВ вирушило на Полігон №5 - міське сміттєзвалище під Києвом, куди звозять тверді побутові відходи з правого берега Києва та околиць Обухова.

Міфи про сміття

- Є три міфи про сміття. Перший: сміття – це гроші. Це не зовсім так, - з такої фрази починається наше спілкування з директором підприємства Київспецтранс Андрієм Грущинським. Він обіцяє нам показати Полігон №5 - величезне звалище під Києвом, куди звозять відходи з усього правого берега столиці, Обухова та найближчих населених пунктів.

Перед цим Грущинський везе в офіс Київспецтрансу на проспекті Правди. По дорозі розповідає про сміття: багато, цікаво, зі смаком (як не дивно це звучить) і знанням справи.

- Звісно, наша планета влаштована так, що всім потрібно заробляти гроші. Навіть на смітті. Але те, що на ньому можна заробити багато – це міф. Другий міф – сміттям займається мафія. Я ось схожий на мафію? - запитує Грущинський, коли ми виходимо з його авто у дворі Київспецтрансу. Перед воротами підприємства, до речі, стоїть єдиний у світі пам'ятник сміттєвозу. На мафіозі Грущинський зовні не схожий.

- Хто його знає, - відповідає тим не менш фотограф НВ, Наташа. Грущинський сміється. Наташа натякає, що хотіла б покататися на підніжці сміттєвоза. Грущинський показує на помаранчеві вантажівки навколо і каже їй: вибирай будь-яку. Видає руду жилетку-спецівку і рукавички, після – сам, одягнений у сірий костюм і білу сорочку, стрибає за кермо сміттєвоза і катає Наташу по двору.

Планета влаштована так, що всім потрібно заробляти гроші. Навіть на смітті

- Вантажники отримують досить високу зарплату – до 8 тис. грн. Залежить це від кількості вивезених контейнерів, від того, в житлових кварталах або деінде, - розповідає директор Київспецтрансу потім.

Вже в офісі Грущинський переходить до третього міфу про сміття. Він полягає в тому, що поділ відходів глобально допоможе у швидкому і надійному позбавленні від сміття. Роздільний збір, за його словами, дозволить відібрати лише 10% усього сміття. Решта все одно поїде на полігон, де буде складуватися і трамбуватися.

- Навіть якщо припустити, що у вас стоять роздільні контейнери, всередині них сміття все одно може перемішатися. Наприклад, викинули мішок від пилососа, він розірвався, все розсипалося. Чи двірник викинув зметене з вулиці – листя, гілки, пил. Теж все перемішалося, - каже Грущинський. - У мене є спеціальні черевики, які я зазвичай одягаю на полігоні та порпаюся в них у смітті, щоб показати журналістам, що там можна знайти.

В Україні, розповідає він, не налагоджений бізнес з переробки сміття. І це – найголовніша проблема, для якої потрібно шукати вирішення. Припустімо, що першопроходець, який захоче побудувати такий завод, все ж знайдеться. Тоді треба якось мотивувати населення щомісяця платити певну суму за переробку.

- Зараз кожна сім'я платить за вивезення. Якихось 9-10 грн. Це оплата праці вантажників – те, що вони приїхали, взяли сміття у вас з-під будинку і кудись відвезли. Зазвичай, далі цього проста людина не думає: куди поїхало це сміття, що з ним буде далі, - розповідає директор Київспецтрансу. - Добре, якщо це сміття до нас. У нас є план, інструкція, нормативи, техніка, офіційний штат. Система збору фільтрату, очищення, дегазація полігону, ми збираємо біогаз, пересипаємо карту звалища, у нас нічого не горить. Але у лісі, на стихійних якихось звалищах все зовсім не так.

За його підрахунками, оптимальна сума, яку має сплачувати кожна людина за переробку відходів щомісяця – близько 50 грн. З сім'ї, припустимо, з чотирьох чоловік, це виходить близько 200 грн. Окремо – вивезення. Він наголошує на тому, що 50 грн. – плата не з сім'ї, а з людини. Адже виробляє сміття кожен з нас. На рік це близько 450 кг сміття з одного. Насправді ж, звісно, хтось смітить менше, хтось більше. З цієї причини – не факт, що всі захочуть платити однакову суму. Мовляв, виробляю я сміття менше, ніж сусід, а даю ті ж 50 грн.

- Сім'я витратить ці 200 грн на місяць за кіно, телепрограму або насіння, але вона не заплатить за сміття. Хоча оплата розв'язала б цю проблему, - пояснює Грущинський.

Поки що від контейнерів для роздільного сміття виграти можуть, напевно, хіба що безхатченки

У цьому випадку найбільш щадна схема для того щоб змусити кожного регулярно віддавати гроші на переробку сміття – це вкласти цю суму у вигляді податку у вартість самих товарів, від яких це сміття залишається. Так, купуючи продукти в упаковці: целофані, блясі або пластмасі, споживач буде автоматично фінансувати його переробку. Але тут ще одна проблема – не всі компанії-виробники згодні на такий варіант.

- До мене приходив нещодавно один депутат Київради, який пропонував купити і розставити по Києву стільки-то контейнерів. Я йому так і сказав: проблему ми не вирішимо, а на закупівлі ти, так, заробиш. Поки що від контейнерів для роздільного сміття виграти можуть, напевно, хіба що безхатченки. Подякують за те, що не потрібно багато копирсатися, і легше щось знайти, - каже Грущинський.

Він розповідає, що частими гостями на полігоні є цигани, які шукають там будь-що, що можна продати, або просто якісь корисні для себе речі. З такими, за словами директора, краще домовлятися. Прогнати їх може бути небезпечно.

- Вижену сьогодні, а завтра, дивись, і звалище випадково загориться, як у Львові, - пояснює співрозмовник.

Полігон

Те, що ми назвали б сміттєзвалищем, називається Полігон №5 для твердих побутових відходів. Він розташований у селі Підгірці Обухівського району під Києвом. Поки ми їдемо до нього, Грущинський показує на високий пагорб за вікном. Пагорб повністю вкритий акуратною зеленою травою, але на ньому нема дерев.

- Це, до речі, теж все сміття. Тут колись було звалище 70-х років, його засипали. Звісно, сміття 70-х – це зовсім не те сміття, що ми маємо сьогодні. Не так багато неорганічних відходів. Кульки ж прали всі, - згадує директор Київспецтрансу.

Загальна площа Полігону №5, на який ми нарешті приїжджаємо – близько 63 га, але заповнена сьогодні тільки частина цієї території. Відкрито цей полігон з 1986 року. За 30 років тут накопичилося понад 6,5 млн тонн відходів. Всупереч очікуванням, запах тут практично не відчутний. Співробітники полігону кажуть, що це завдяки правильній технології роботи з відходами.

Ми йдемо на прохідну, де Грущинський знайомить нас з двома операторами, вони сидять на пропускному пункті і зустрічають кожну машину, яка в'їжджає на полігон. У підлогу вмонтовані ваги, які зважують кожен сміттєвоз. На табло в операторів відображається вага брутто і нетто. По кутах на майданчику для зважування розставлені камери спостереження. У кімнатці на прохідній розставлені кактуси, зі стелі звисає липка стрічка-мухоловка.

- Всі дані передаються в столицю, в Київкомунсервіс. Кожна машина видає таку «путівку», це називається шляховий лист, - говорить один з тутешніх працівників, Володимир. Цієї миті до віконця під'їжджає сміттєвоз. Водій простягає папірець, Володимир щось звіряє і занотовує до свого журналу. Потім виходить надвір і кличе за собою.

- Кожну машину ми перевіряємо на рівень радіації. Для цього є такий ось геолого-розвідувальний прилад. Краще, ніж дозиметр, - Володимир підносить прилад до кузова вантажівки і робить замір. На табло висвічуються нулі, значить – машина чиста. Водій сміттєвоза, пузатий чоловік під 50 у засмальцьованій чорній футболці і такого ж кольору шортах в цей час виходить прогулятися.

Цікавлюся у співробітників полігону, чи були випадки, коли радіація була вище норми. Розповідають, що подібне було минулого року. Тоді в забрудненому радіацією сміттєвозі були відходи з Київського онкологічного центру. Очевидно, медсестра викинула сміття у неправильний, загальний контейнер – 60 кг радіоактивного сміття, цілих чотири кульки. Їх забрав на утилізацію завод Радон.

Далі Грущинський передає нас в руки начальника полігону, Ігоря Григоровича, який везе показувати власне звалище. Над купами сміття кружляє зграя чайок – вони намагаються відхопити собі їжу. Видно дим від трактора – він їздить туди-сюди і утрамбовує сміття. Один за одним під'їжджають сміттєвози і викидають привезене.

Їх прибираєш, а потім зирк, і знову нанесло. Ось прямо як це сміття

- За день приїжджає від 80 до 140 таких машин. У вихідні, звичайно, менше. На свята, навпаки, навантаження більше, - розповідає Ігор Григорович. Він у світлому бежевому костюмі, на вигляд йому за 50. Прізвище чомусь просить не писати. Періодично жартує і розкотисто сміється. Коли говорить про звалище і свою роботу, часто вживає фразу «у мене».

В його штаті працює 60 осіб – це ті, хто знаходиться саме на полігоні. Робота позмінна, в одну зміну виходить 24 людини. Тут трудяться, наприклад, слюсарі, електрики, трактористи, бульдозеристи. Ігор Григорович каже: просив начальство розширити йому штат, але не погодилися. Відчувається потреба і в новій техніці, адже більшість з наявної, за словами начальника полігону, вже давно потрібно «поставити в музеї як пам'ятник».

Я питаю, чи не скаржаться місцеві на запахи. Начальник полігону сміється: недалеко, каже, розташована свиноферма, і вона пахне крутіше за смітник. Особливо влітку.

- Заходять іноді цигани – вони живуть у мене он там, за полігоном. Іноді шукають щось, ну, можливо, на продаж. Але їх же не проженеш, вони такі ж люди, як і ми. З паспортами України, між іншим. – говорить Ігор Григорович.

Крім циган, каже він, іноді заходять сталкери, молодь, яка шукає гострих відчуттів, і журналісти. Останні, наприклад, одного разу проникли на територію звалища через паркан.

- І потім ще показали у себе це у сюжеті, як один з них лізе вгору по схилу. Я кажу, мовляв, наші двері завжди відкриті, тільки дзвоніть в них і заходьие, а ви через паркан лізете, - скаржиться начальник полігону. - Вони кажуть, мовляв, так у вас тут немає ніяких табличок навіть. А я що, на всіх 60-ти гектарах повинен таблички розставляти?

З-поза залишених на стоянці тракторів з'являється маленька пухнаста собачка і розмірено біжить кудись у своїх справах.

– Приблудних собак багато, намагалися їх відловлювати, стерилізувати. Викликали ветеринарну службу. Але не сильно допомогло. Їх прибираєш, а потім зирк, і знову нанесло. Ось прямо як це сміття, - Ігор Григорович знову сміється, показуючи на гнані вітром по асфальту кульки і папірці. Повз нас пролітає целофановий пакет з-під батона.

Ігор Григорович і далі водить нас полігоном, показує околиці. Уздовж звалища пролягають газовідвідні труби – вони виводять шкідливі гази, які виділяються на звалищі від процесу гниття сміття. Поруч, за парканом-сіткою, стоїть кілька невеликих зелених будок. З їх допомогою частина сміття переробляється в електроенергію. Територія біля них облагороджена, висаджені невеликі клумби, бігає дворняга в нашийнику.

Я якось бачив, як чайки і ворони ділили територію. Половина неба була чорна, половина – біла

- До речі, про чайок. Тут же ще ворони є. Я якось бачив, як вони ділили територію. Половина неба була чорна, половина – біла, - каже наш співрозмовник.

У смітті пасуться і лелеки. Правда, їхнє біле пір'я вже посіріло. Птахи не бояться ані людей, ані техніки. Ми піднімаємося нагору, проходимо повз сміттєві купи. Між смітником і доріжкою – невеликі рови, в яких повільно тече чорна рідина.

- Не вступайте тільки туди, а то там різні шкідливі речовини. У нас же перша освіта – незакінчена медична, щось ще розуміємо, - каже Ігор Григорович, очевидно, маючи на увазі себе.

- А якщо вступлю, до Києва не довезу? Доведеться ноги відрізати? – жартує фотограф. Начальник полігону знову сміється.

- Так, відрізати це ми можемо. А ось пришити назад вже ні, освіта ж незакінчена.

Ми виходимо до великого темного ангару з написом Rochem. Це станція, де відбувається очищення води. Тут же, біля звалища, є резервуари з водою. Ігор Григорович заводить нас в ангар, показує співробітників. Біля стіни стоїть акваріум, в каламутній воді плавають кілька коропів.

- Це риба, яка живе в очищеній воді. Їх постійно всі журналісти перевіряють, доливають їм на камеру, для картинки, очищену воду, - розповідає начальник полігону. Тут же, в кабінці, сидить спеціальна людина, яка стежить за показниками на моніторах. На стіні висить календар від партії Солідарність.

- Взагалі, я вважаю, що пожежа в Грибовичах – це від некомпетентності пожежників. При всій моїй повазі до них, звичайно, - каже Ігор Григорович, коли наша екскурсія закінчується.

На виїзді один із співробітників полігону показує нам будинки в окрузі на доказ того, що жити поруч зі сміттєзвалищем можна і нічого поганого тут немає.

- Дивіться, які дачі збудували. Значить, і вода тут хороша, і повітря, - розмахує руками співрозмовник, вказуючи на котеджі, які мелькають за вікном автомобіля. – До речі, ось будинок Павла Зіброва.

Співрозмовник показує на два котеджі: один з них з червоної цегли, другий, поруч, з білими стінами. Він нагадує і про те, що неподалік, у Підгірцях, живе також Віктор Ющенко. Чоловік міркує про те, що треба берегти природу, а значить, з сміттям терміново потрібно щось робити.

- Гадаю, у Львові сталося це через неправильну технологію, - каже він. - Вони не дотримувалися правил у роботі з відходами, не те, що у нас. Ось воно й зайнялося. У процесі виробляється газ. Якщо погано утрамбувати, то всередині цих куп утворюються порожнечі, що лише допомагає цьому газу. Тоді і горить.

Цікавлюся, чому сміттєзвалище все-таки називається полігоном. Співрозмовник знизує плечима:

- Коли сам прийшов сюди працювати, те саме питання ставив. Кажу, снаряди тут якісь, чи що? Так і не зрозумів.

Олександра Горчинська

Джерело: Новое время


Інші публікації